— спільнота блогів про культуру
Коментарі
З одного боку згодна з Кірою – звинувачувати всіх у вульгарності цілком може бути вульгарним. Але ці звинувачення такі естетичні, що можна їх вважати окремим від "оспіваних" об’єктів літературним явищем))
Дорога Анно! Я давно вже сюди не заглядаю,бо зіткнулася з хамством і агресією певних осіб.Та й блог мені вести ніколи.Але поза сумно.ком у мене є багато друзів, і не лише в Україні. Дякую Вам за теплі слова. Якщо хочете, напишіть мені на antrum1@gmail.com .Галина.
Галю, в тебе є друзі – які люблять тебе, поважають твій стиль життя і мислення.Невже не відчуваєш?
Я – твоя посестра. хоч у мене інша вдача. інакший талант, але талан – такий же, як і в тебе. А для мого сина, який трохи старший од твоєї Лади, саме ти – улюблена письменниця.
Ми є.
Майже з усім погоджуюсь.
До Кіри та под:Блог – авторська колонка – есей: найбільший особистісний та відкритий жанр. Автор беззахисний у своїй правдивості. Але ж не мовчить про те, що йому болить. А якщо вас це не вражає, то краще помовчіть.
початкова фраза «Абсолютною істиною є те, що український читач бажає читати книги сучасних українських авторів.», після якої ще й «І абсолютною істиною є те, що сучасна українська література існує, яка не є, а наша, рідна.» відбило будь-яке бажання читати далі, але я таки домучив.
хоча і бажання читати, і те, що укрсучліт – це саме літ, викликає абсолютні сумніви, хотілося б також запитати, а за що, власне, мають платити видавці? за цей овєщєствльонний брєд, який автор називає своїм твором? беріть 2000, поки дають. я б не дав.
вульгарно всіх інших звинувачувати у вульгарності, вдягнувшися в позиченого білого костюма – або ворони або янгола без тіні.
Я уважно стежила за дискусією на іншій сторінці, й рада, що нарешті здоровий глузд переміг і дискусія спрямувалась в правове поле.Що цікаво,цю статтю я спершу опублікувала на російському сайті, і можу порівняти культурний рівень в обох країнах, що власне й хотіла зробити.Якщо не вдариш довбнею по голові, ніхто не почне ворушити мізками.Велика сила – мозковий штурм.Тільки не переживайте за мене: у мене все чудово наскільки може бути чудово в нашій країні.Тільки я б попросила хамів раз і назавжди забратися звідси.Тут вас просто не помічатимуть.
Статті треба змінити назву на "Де моя радянська влада?"
ЩОб не писати коментар, довший за статтю: http://instytutka.livejournal. com/190947.html
Шановна Олено-анонім, це ви Галину Пагутяк обзиваєте "всяким невдахою"? Мабуть, у вас більше надрукованих книг та літературних премій. Але дуже сумніваюся: рівень вашого поста і на "середню руку" не тягне. Якщо справді хочете подискутувати, то говоріть по суті, а не переходьте на особистості. Можливо, ваш досвід спілкування із українськими видавцями більш райдужний? Чи, крім образ, не маєте що сказати?
хм... да...
шо називається – повний набір ниття всякого невдахи в усій своїй красі
"нас обманюють", "за мене все зробіть, шоб я тільки сиділа і їла ікру"
і це пише письменник "середньої руки", що називається
Так, репліки дошкульні, а часом сповнені злости. Злитися так можуть не творчі люди, а комерсанти. Вони завше відчувають тваринну злість, коли бачать, як зменшується прибуток. Вони готові за це вбити одне одного, а зараз для них -- важкі часи, тому вони зляться в квадраті. Книжки справді менше купують. За деякими даними -- на 40 відстоків зменшилися продажі. Люди відмовилися в часи кризи від купівлі автомобілів, візитів до ресторанів і... придбання книг. Значить, книги, які видають українські видавці, покупець розцінює як розкіш. Чи видавці не вміють працювати в таких умовах. Чи такі книги покупцям не потрібні. Фраза такої собі Бабкіної про те, що промоцією повинен займатися автор, -- класика жанру. Так і чуєш Аннету Антоненко з Петром Мацкевичем -- похмурих "Кальварійців" з великої дороги.
Основна проблема українських видавців у тому, що вони не люблять українську літературу. Вони уміють з неї кпинити, але не вміють нею захоплюватися. Вони хочуть, аби українська література змінилася під їхні смаки, і видають зразки такої літератури. Цю літературу не купують. Насправді ж змінитися потрібно самим видавцям. Сучасні видавці маю два шляхи: вимерти як динозаври або еволюціонувати. Наразі вони обрали шлях вимирання. Прощавайте, "тіпа видавці", торгувати так, як ви, можна тільки джинсами й майками. Українські автори виживуть і без вас: є притомні іноземні видавництва, є власні кошти (слава Богу), є інтернет. Український автор шукає нині нового вітчизняного видавця, готового знати і любити свою літературу, працювати разом із автором на його успіх, готового уміло проводити маркетингові кампанії та плавати на хвилях ринку (благо, усі "рятівні кола" уряд їм уже дав). Матюки -- це останній зойк українського недовидавця, який він може ще видушити замість крику "рятуйте!"
Над продаваністю себе і своїх творів має працювати письменник. Не видавець.
Катю, не впадайте у протилежну крайність. Над продажем мають працювати всі, хто має (хоче мати) з книжки прибуток. З якого це дива видавця викреслювати?
для того, щоби вимагати пристойний гонорар, письменник має пропонувати видавцеві продукт, який ГАРАНТОВАНО ПРОДАСТЬ. Тут не слід говорити ні про те, чи потребує його суспільство, ні про те, чи залишить він слід, відповість на запитання і вкаже життєву путь. Тут йдеться про одне: читачі мають бути зацікавлені про нього взнати, знайти його і віддати за нього гроші.
Над продаваністю себе і своїх творів має працювати письменник. Не видавець. Оскільки всі автори люди переважно інертні, важкі на підйом, часто ненадійні, а ще й нерідко запойні – то включення в угоду участь в промо-акціях виглядає найбільш гуманним вирішенням питання.
Це бізнес – якщо вони заробляють з людини, то і людина мусить з них вимагати заробітку. Але якщо видавець за два-три роки (!!!) продажів заледве повертає суму, яку вклав видання твору – то автор приніс видавництву лише збитки, і нема за що вимагати гонорарів.
Це не погано і не добре, це мусить так бути. Бізнес або існує за законами бізнесу – або не працює.
А про угоди... Якщо всі ми навчилися писати, то очевидно мусимо навчитися й читати. Ніхто не змушує підписувати погані угоди під дулом пістолета. З угодами завжди можна ознайомитися наперед та відмовитися.
Люди, котрі підписують угоди про повну передачу прав за 1000 грн чи про те, що гонорар отримають після продажу всього тиражу, а також про інші правові дурниці – це люди, сліпо охоплені хотячкою видатися пошвидне, на будь-якийх умовах, тільки видатися.
До таких людей треба ставитися з гумором :)
А які проблеми з авторським правом в Росії? Особливо галузі книги. Аргументацію будь ласка.
А російськи письменники не можуть писати про що завгодно? Ви давно продивлялися тематику сучасної російської книжки окрім ідеологічного сміття?
Пц, Ви так пишете, наче книговидавцям сьогодні дуже добре живеться. Ви про які видавництва пишете? От тільки не кажіть що усі видавництва працюють через дупу, бо є ті, які дійсно працюють. Уся проблема зводиться до питання наявного капіталу на руках і якщо Вашу книгу чомусь зарізали це ще не причина обсирати все і всіх.
Галю, величезні "ліві" наклади – це, на жаль, письменницька легенда, яка піднімає самооцінку, але не сприяє душевній гармонії. Забудьте про це. Страшна правда в тому, що вони й наклади в 1-2 тис. не можуть продати роками. А ви ще й не хочете брати участь у промоційних акціях – не розумію, чому.
Угоди на 5 років не підписуйте ніколи – три максимум.
Гонорари залежать від накладу і продажів скрізь у світі (єдине, завжди беріть авансом). Гонорари в залежності від обсягу рукопису можливі лише за умови планової економіки та державного фінансування (і контролювання) сфери, тобто у тоталітарній державі. Ви впевнені, що вам цього хочеться?
А сьогодні більшість наших видавців і справді у величезній, перепрошую, дупі. Вони оце вас читають, я думаю, і сміються, але дуже-дуже криво.
дизайн:
tux
розробка та підтримка:
Передрук для інтернет-видань дозволений за умови гіперпосилання на «Сумно?» та із зазначенням імені автора, а для друкованих видань - за наявності згоди автора. Всі публікації охороняються авторським правом. Редакція може не поділяти думки автора.
Арт-матеріали Сумно?: кнопки-банери, логотипи для друку.
Дорогенькі мої.. Яке щастя, що маємо в українській літературі таких письменників як Галина Пагутяк та Петро Яценко. І як добре, що Ви всі небайдужі: читаєте, спілкуєтесь, сперечаєтесь. Значить: живемо. Так, нам нелегко всім нині. Треба вижити. Треба.. Сумно, коли лауреата Шевченківської премії називають автором "середньої руки", сумно, коли помирає Іван Гнатюк, також лауреат Шевченківської премії, і про нього народ мало знає. Багато сумного в цьому світі. Але добре, що ще можемо про це говрити вголос. Бо згадаймо; "Кожна піч українська фортеця міцна. Там на чатах лежать патріоти...".